Отже питання існування норми — це питання не переконань, а знань. Існує, чи не існує норма — це завжди факт, і вважатися інакше не може в жодному випадку (можна навести як аналогію таку ілюстрацію зі світу фактів: що б, наприклад, мала означати фраза «вважається, що Київ розташований на берегах Дніпра»? Що, могло б вважатися інакше? Чи, може, географічне розташування Києва залежить від змісту громадської думки з цього приводу?).

Про те ж саме неадекватне розуміння поняття/слова свідчить і характеристика «цілком нормативний» (див. в тексті у Є. Чак). Нормативність, як було тільки що показано, або є, її немає; а це означає, що вона не може бути цілковитою чи частковою. Не зовсім (чи цілком) нормативні правила граматики, тощо — це нонсенс. Шановній авторці слід було б написати: «вважається цілком прийнятним (нормальним)».

Таким чином, про нормативність Є. Чак фактично не писала, і через це її потрібно виключити з розглядуваної дискусії. Але проблема нормативності означення часу залишається. І слід підкреслити, що ця проблема серед питань, пов’язаних з означенням часу, має розглядатися однією з перших. Бо саме літературна норма, незалежно від тенденцій сучасної розмовної практики, історичних фактів чи будь-яких інших чинників впливу визначає (задає стандарт), якою лексикою ми маємо послуговуватися⁷. Вказана автономність літературної норми має винятково важливе значення. Якими б не були певні фрагменти реальних, сучасних чи минулих, мовних станів, їх потрібно ігнорувати скрізь, де це диктується літературною нормою⁸.

* * *

В. Н. Сологуб стверджує, що «форми [означення часу] з порядковим числівником» є «природними для української мови», а також, що ці форми «притаманні українській мові». У світлі роздумів авторки про морфологічний аспект походження розглядуваних форм, це, вочевидь, має означати, що принципи і форми означення часу закладені в самій українській мові, в її синтаксичних і лексичних особливостях — інакше кажучи, означення часу визначається мовою. Хто знає мову — не помилиться. В іншому місці Н. Сологуб пише, що форми з порядковим числівником (у непрямих відмінках) «... не викликають особливих заперечень і сприймаються носіями української мови як природні». Але тут авторка суперечить сама собі, оскільки, як відзначалося вище, слова вважатися, сприйматися («... сприймаються як природні...») і бути («... є природними...») описують взаємовиключні ситуації⁹. Тут же натрапляємо на другу суперечність: Н. Сологуб стверджує, що «носії української мови» вважають означення класиків звичним і самоочевидним — і після цього починає тих же носіїв (бо для кого ж іще писалася її стаття) переконувати в тому, що це означення дійсно самоочевидне і природне, а не сучасна вигадка (!?): «Все це свідчить [маються на увазі посилання на історичні й сучасні джерела] про те, що форми з порядковим числівником не вигадані, вони є і в теоретичній, і в навчальній літературі, і притаманні українській мові. Інша річ, що вони мало пропагувалися.» Скажіть, будь ласка, яка різниця — багато чи мало вони пропагувалися — якщо і без жодної пропаганди всіма «сприймаються як природні»? Як можна пропагувати те, що всі і так знають і схвалюють? І який сенс переконувати людей у тому, в чому вони і самі впевнені?

Немає сумніву: оскільки Н. Сологуб відчувала настійливу потребу зайвий раз підкреслити, що означення класиків — не вигадка, вона вочевидь не вірила в його поширеність і усталеність. До того ж сама заперечила можливість використання таких ідей в якості аргументів, написавши: «Літературна норма не може орієнтуватися лише на поширені у практиці форми, які часто зближують мови аж до суржика» (отже, те що «всіма сприймається як природне» — не доказ і не показник). Цілком згоден, додам тільки, що річ тут навіть не в суржику — не тільки в цьому, але й в усіх інших випадках недоцільно переносити без серйозного обґрунтування явища розмовної практики в літературну мову, адже остання — еталон мовлення, який досить легко засмітити необдуманими нововведеннями.

Але повернімося до аргументу природності і притаманності. Його висуває, також, О. Пономарів, який із цього приводу пише: «У роки, коли діячі тоталітарної системи намагалися зблизити навіть генетично віддалені одну від одної мови ... одна з ланок чіткого називання часу була силоміць вирвана ...», і в такий спосіб в українській мові з’явилися форми з кількісними числівниками. В іншому місці автор зазначає, що означення класиків належить до «одвічних (розрядка моя — Я. К.) традицій» української мови.

А що ж інші автори? Є. Чак з цього приводу не пише нічого зовсім. Зате позиція Б. Антоненка-Давидовича різко й недвозначно протирічить/суперечить твердженням Н. Сологуб й О. Пономарева. Вона може бути сумована в таких чотирьох пунктах:

а) українська мова не мала і не має єдиного усталеного означення часу [ ; 216]: «Кожна мова має своє усталене з діда-прадіда визначення часу. Кожна, крім ... української». (Отже, ніяких одвічних традицій у нас немає);

б) форми з кількісним числівником і форми з порядковим числівником при розв’язанні проблеми мають розглядатися як рівноправні, і ми, в принципі, можемо зробити вибір на користь як одних, так і других [ ; 149-150]: «Тут конче треба твердо стати на бік якоїсь одної форми вислову й ставити на означення часу доби або кількісні числівники ... або порядкові...» (Отже, жодні форми не є «притаманними» чи «природними»);

в) вся проблема означення часу — не лексична, не проблема правильного слововживання, а проблема семантична, проблема вираження в мові деяких ідей і понять: «Отже, виникає практична потреба розмежувати в нашій мові ці далеко не тотожні поняття «в пять часов» і «в пятом часу» (виділення мої — Я. К.)»;

г) цінність і призначення означення часу — не мовно-культурні, а цілком практичні, отже — прагматичні [ ; 216]: «Визначати час треба точно, тут не може бути двозначності, бо інакше... й поїзди не зможуть рухатися... нормально й безпечно», «Адже диспетчерові неоднаково, означає це російське «в два часа» чи «во втором часу», бо він тут може так наплутати, що доведеться відповідати перед законом!» (На противагу до цього Н. Сологуб і О. Пономарів виступають тільки за абстрактну чистоту мови, і лише в її «патріотичному», ідеологічному аспекті).

Наведена суперечність прояснюється і розв’язується так само легко, як і попередня (розділ А). Бо аргумент притаманності з традиціоналістичної позиції, що її поділяли в тому чи іншому варіанті всі чотири автори, видається дуже сильним. Тому, якби були хоч якісь підстави висунути його, Є. Чак і Б. Антоненко-Давидович неодмінно зробили б це. Особливо цю обставину слід підкреслити щодо Б. Антоненка-Давидовича, оскільки для нього критерій природності, який вимагає «чуття мови», тобто вміння «... розрізняти, що в тому чи іншому тексті є природне, органічне для мови, а що — штучне...» [ ; 192] був базовою ідеєю й основним аргументом в усіх його мовознавчих штудіях. У випадку ж проблеми означення часу письменник різко й недвозначно виступив проти самої можливості використання ідеї природності і як критерія, і як аргумента (див. вище пункти а), б)). І це при тому, що аргументація самого Б. Антоненка-Давидовича (посилання на класиків) має історичний характер. Якщо додати до цього відзначену вище у Н. Сологуб невпевненість у своїх словах, яка з’являється якраз тоді, коли авторка говорить про притаманність, стає зрозуміло, що проблема надумана, і Н. Сологуб та О. Пономарів писали про природність, не маючи достатніх аргументів і, разом із тим, перебуваючи в патетичному засліпленні. Далі буде показано, що означення часу не просто не є фактично притаманним саме українській мові (част. ІV), але і те, що воно принципово не може бути притаманним жодній мові (част. ІІІ).

С. Всі цитовані автори розмежовують правильні й неправильні форми означення часу, і навіть наводять (всі, крім Є. Чак) повні списки цих самих правильних форм. От тільки біда в тому, що ці списки ні за обсягом, ні за розставленими в них акцентами не співпадають. Цей момент\факт має принципове значення, оскільки всі три автори апелюють до, здавалося б, одних і тих самих\же традицій української мови. Але коли є традиції, розбіжностей не може бути взагалі. І все ж, розбіжності, і немалі, є, і факт їх наявності примушує засумніватися як в самих традиціях, так і в сумлінності їхніх відроджувачів. Розглянемо ці розбіжності.

1) Н. Сологуб і О. Пономарів запевняють нас у тому, що в українській мові існує два типи форм означення часу: художньо-розмовний варіант (прийменникові конструкції типу 20 хвилин на десяту) і офіційно-діловий варіант (безприйменникові конструкції типу 9-та година 20 хвилин). О. Пономарів зараховує безприйменникові форми поряд із прийменниковими до літературної норми (про те, що ніякої норми насправді немає, йшлося вище, в підрозділі А). Н. Сологуб, натомість, про норму нічого не знає (а оперує тільки твердженнями про «природність» і «притаманність»), зате пише, що «...безприйменникові конструкції з порядковими числівниками на позначання часу здавна побутували в нашій мові. Літературно-писемна практика їх пропагує, рекомендує». Щоправда, ніяких доказів щодо давності згаданих форм Н. Сологуб не наводить. Остання ж її фраза (про літературно-писемну практику) виглядає просто курйозно, особливо на фоні посилань на Є. Чак і Б. Антоненка-Давидовича, які у своїх статтях жодним словом не прохопилися про існування безприйменникових форм.

Складається досить дивна ситуація, адже Н. Сологуб неявно звинувачує Є. Чак і Б. Антоненка-Давидовича в тому, що вони не знають до пуття того мовного пласту, який обстоюють як правильний. Чи могли, реально, два мовознавці пропустити частину лексики на означення часу? Якщо так, їхні позиції потрібно відкинути як ненадійні. Якщо ж ні, то Н. Сологуб і О. Пономарева потрібно визнати фантазерами, які не відроджують традиції, а підробляють їх, як чехи підробляли у минулому столітті літописи. Чи можемо ми без залучення додаткового матеріалу розібратися, хто правий?

Ні, але можемо зробити кілька необхідних зауважень. По-перше, статті Є. Чак і Б. Антоненка-Давидовича входять в корпус книг, які являють собою збірки мовознавчих порад, спрямованих на коригування наявної мовної практики. Якщо обидва мовознавці не помітили в сучасності безприйменникових форм на означення часу, значить їх сучасність дійсно не знає — випустити з уваги такі очевидні речі майже неможливо, а ми маємо справу аж з двома випадками такого «випущення», та ще й випадками, коли матеріал мав ретельно збиратися й обдумуватися. По-друге, вище ми бачили (підрозділ В), що саме стаття Н. Сологуб переповнена суперечностями; протиріччя ж з авторами, на яких вона прямо посилається, свідчить про те, що Н. Сологуб сама до пуття не вдумувалася в те, що писала, отже жодним її заявам довіряти не можна. Стаття О. Пономарева так само викликає підозру — дуже вже вона емоційна, і надто вже багато в ній нетерпимості. Є всі підстави вважати, що Н. Сологуб і О. Пономарів захищали радше ідеологічну, аніж наукову позицію (пор. вище, А.), тому довіряти можна радше Є. Чак і Б. Антоненкові-Давидовичу.

На жаль, на особливу довіру не заслуговують і вони. Далі (С. 3)) ми розглянемо суперечність між обома авторами в пункті, який «ні в кого не викликає заперечення» (Є. Чак). Це зачіпає позиції обох авторів. Крім того, необхідно відзначити ще одну важливу обставину, яка свідчить про недобросовісність у Б. Антоненка-Давидовича, таку ж, — точніше, ту ж, — що і в Н. Сологуб і О. Пономарева. Цьому присвячений підрозділ D.

2) Інші розбіжності у списках форм.

(а) Н. Сологуб пише про форми з прийменником по (і наводить приклад: чверть по шостій) як про конструкції, паралельні (рівнозначні) формам з прийменником на (чверть на сьому). Іншим авторам цей тип форм невідомий.

(b) Форми з прийменником до (двадцять до сьомої) є у Н. Сологуб і Б. Антоненка-Давидовича, але невідомі О. Пономареву і Є. Чак.

(с) Форми з прийменником за (за двадцять сьома) невідомі Є. Чак, яка взагалі на означення моментів у межах години наводить тільки форми з на (п’ять хвилин на другу і пів на другу).

(d) Б. Антоненко-Давидович пише, що «Половина години передається однаково прийменниками на й до... : пів на третю й пів до третьої»; Є. Чак наводить тільки форму з на (пів на другу); інші автори про означення половини години не пишуть нічого, що є суттєвим недоглядом, бо коли рекомендації, як означувати час до половини години і після половини, не збігаються (як це ми спостерігаємо у Н. Сологуб і О. Пономарева), то з цих рекомендацій зовсім незрозуміло, як потрібно означувати саму половину.

(е) Н. Сологуб стверджує, що «форми з прийменниками на і за — найусталеніші...», про що не знає ні Б. Антоненко-Давидович, для якого паралельні форми із за і до цілком рівноправні, ні інші автори (про що вже йшлося, див. (b), (с)).

3) З усіх чотирьох авторів один тільки Б. Антоненко-Давидович згадує про проблему нечіткого означення часу, для розв’язання якої він пропонує внормувати форми виду на п’яту годину, що мали б служити відповідником російським виразам виду в пятом часу. Проте, у Є. Чак ми натрапляємо на цю ж форму з на, але вже на означення точного часу (чітке означення) і еквівалент форм з о — «Збори призначено на четверту годину»; «Збори відбудуться о четвертій годині» (підкр. мої — Я. К.); добре видно, що у авторки обидві наведені фрази несуть одну і ту ж інформацію. У Б. Антоненка-Давидовича зовсім інше: «Отож, російську фразу «Я приду в пятом часу» треба сказати по-українському: «Я прийду на п’яту годину», а не «Я прийду о п’ятій годині», — бо це означає вже точний, а не приблизний час.»

Наведена суперечність надзвичайно промовиста\симптоматична, особливо на фоні запевнень Є. Чак, буцімто\нібито її твердження «ні в кого не викликають заперечення, а, навпаки, вважаються цілком нормативними для літературної мови». Тим самим, аргументація Є. Чак повністю компроментується, адже виявляється, що дещо все ж викликає «заперечення», ще й — у даному випадку — у авторитета в питаннях мови. З другого боку, пропозиція Б. Антоненка-Давидовича так само потрапляє під великий знак запитання, оскільки реально серед тих, хто послуговується означенням класиків, існує тенденція використовувати форми з на для чіткого означення часу — що і зафіксувала Є. Чак. Це створює нову проблему для адептів означення класиків: виявляється, існує поняття, потрібне для повноцінного означення часу, яке передається в російській мові конструкціями виду пятый час, і яке відсутнє в означенні класиків, причому відсутнє, так би мовити, на фундаментальному рівні — для його вираження, як виявляється, потрібно вигадувати нові мовні конструкції. Чи ж варто наполягати на пріоритеті сумнівних традицій, які настільки бідні, що не містять форми вислову, яка за всіма ознаками має бути історично давньою (потреба знати якомога точніший час в науці виникла років триста тому, а в побуті й діловому житті — не більш як сто п’ятдесят років). Чи, може, захисники означення класиків просто не знають ні історії, ні традицій?

D. З приводу історії й традицій потрібно зробити кілька окремих зауважень. У трьох попередніх пунктах ми розглянули взаємні протиріччя в позиціях захисників означення класиків; явні внутрішні суперечності виявила лише стаття Н. Сологуб. Виявлені неузгодженості є сильним аргументом «проти» при розгляді усіх позицій традиціоналістів у сукупності; існує, однак ще один серйозний ґандж в роботах цитованих авторів, який б’є по кожній із позицій окремо (не зачіпає він тільки позицію Є. Чак). Мова йде про центральний пункт міркувань Н. Сологуб, Б. Антоненка-Давидовича і О. Пономарева — про те, що означення, за яке ратує кожен із цих авторів, є одвічним, притаманним українській мові, чи підтриманим непохитним авторитетом письменників-класиків. Твердження такого роду мають опиратися на історичний та літературний матеріал, щоб були підстави серйозно ставитися до них. Якраз із цим у цитованих авторів далеко не все гаразд: коли навіть розглядати винятково тексти їхніх статей та ще джерела, на які вони посилаються, виявляється, існують серйозні розбіжності і, навіть, суперечності між заявами традиціоналістів і тим матеріалом, на якому, нібито, ці заяви ґрунтуються (!). Власне, існує два факти такого роду.

1) Н. Сологуб і О. Пономарів, пишучи про давність означення класиків, посилаються на наявність відповідних історичних джерел; жодного конкретного джерела вони при цьому не називають. Щоправда, Н. Сологуб вказує сучасну працю, з якої можна почерпнути потрібну інформацію — «Історичний словник українського язика» за редакцією професора Є. Тимченка. Таке посилання в контексті статті видається цілком переконливим, але якщо читач сам зазирне до словника Є. Тимченка, він буде дуже здивований. Бо означення класиків там не знайде. З усіх розрекламованих Н. Сологуб і О. Пономаревим «природних» і «притаманних» форм у словнику засвідчена тільки одна — о (об) n-ній годині, на інші ж немає й натяку. Коли звернутися до інших історичних словників, або до лексикографічних джерел, нічого нового взнати не вдасться: окрім вказаної форми будуть ще траплятися, хіба, форми була n-на година та від n-ної години. Натомість, можна буде натрапити на форми з кількісним (!) числівником: «А гды было годынъ зо две въ ночъ... панъ... съ пріятелы... уехали» [ ; 540], — які за логікою традиціоналістів мають належати російській, але не українській мові. Зацитований уривок датується 1565 роком, тобто, належить середині ХVІ століття. Говорити про якісь російські впливи на Україну в цей період очевидно немає сенсу (навіть Росії як такої тоді ще, строго кажучи, не було). Отже, форми з кількісним числівником виявляються теж давніми і «традиційними».

Але де ж усі інші «одвічні» форми вислову? Словник Є. Тимченка охоплює історію означення часу з ХІІ до ХVІІІ ст. В цей період навіть не існує ще слово хвилина. З дробницею ж, як називали хвилину давні українці, ніяких форм означення не засвідчено. Ті ж вирази, про які Н. Сологуб і О. Пономарів галасують, як про природні, з’являються аж у ХVІІІ-ХІХ ст.ст. Таким чином, казочка про одвічність лускає, як мильна бульбашка. Ми бачимо, що Н. Сологуб відверто вводила читачів в оману, а О. Пономарів виявив елементарну недобросовісність, не перевіривши матеріал, на який з такою впевненістю посилався — ще й не від свого імені, а від імені абстрактних «істориків мови».

2) Н. Сологуб, цитуючи класиків української літератури, наводить форму, що належить Лесі Українці: у половині одинадцятої. Форма ця, яка в скороченому варіанті звучатиме як у пів одинадцятої (називний відмінок: половина одинадцятої, пів одинадцятої), не була визнана захисниками означення класиків гідною літературного вжитку, оскільки вона є в російській мові (в половине одинадцатого, в пол одинадцатого); натомість рекомендувалося послуговуватися винятково прийменниковими конструкціями (пів на одинадцяту, пів до одинадцятої). Б. Антоненко-Давидович навіть різко виступив проти цієї форми, підкресливши її «хибність». Разом із тим саме він посилався на українську класику, як на беззаперечний авторитет.

Знову виникає курйозна ситуація, коли посилання на традицію її прихильників суперечать самій традиції. Н. Сологуб вказала лише одну «незручну» для традиціоналістів форму вислову; а хто знає, чи не існують, бува, ще й інші «неукраїнські» конструкції у слововживанні класиків, і яка вага цих «аномалій» в загальному вжитку метрів? Детального дослідження ніхто не проводив; захисники означення класиків можуть навести не більше, як пів десятка цитат. Але це не показник. А коли так, доводиться визнати, що Б. Антоненко-Давидович недостатньо знав матеріал для того, щоб робити категоричні висновки. А разом із ним не знаємо цього матеріалу — слововживання класиків — і ми. Захисники означення класиків втрачають ще один аргумент.

Е. Після всього вищесказаного не засумніватися в підставності тверджень традиціоналістів неможливо. Насправді, наш аналіз дозволяє зробити ще категоричніший висновок. Аби він був більш наочним, потрібно зібрати всі розходження між чотирма авторами разом, щоб можна було одразу розглянути всю ситуацію, не розкладаючи її на пункти, як це робилося вище. Для цього зведемо всі описи «традиційного» означення часу, які тут аналізуються, в одну таблицю.

		Є. Ч.	Б. Ант-Д.	Н. С.	О. П.
1	n-на година
2	о (об) n-ній годині
3	на n-ну годину
4	m (хвилин) на n-ну
5	чверть на n-ну	V			?
6	m (хвилин) по n-ній			V
7	чверть по n-ній
8	(о)пів на n-ну			?	?
9	(о)пів до n-ної			?
10	m (хвилин) до n-ної
11	чверть до n-ної			V
12	за m (хвилин) n-на
13	за чверть n-на			V	?

14

n-на година m хвилин

15

на n-ну годину

Табл. І

Наведена таблиця показує, які форми означення часу трапляються у кожного з чотирьох авторів, ініціали яких проставлені над відповідними стовпчиками. Можна помітити, що наведений список не вичерпує всього розмаїття форм означення часу, які реально вживаються в сучасній мовній практиці, або можуть бути утворені на основі запропонованих критикованими авторами чи за аналогією з ними (очевидні випадки — неіснуючих форм — (о)пів по n-ній,за пів n-на). Зафіксовані тільки пропозиції чотирьох конкретних авторів; моїм завданням тут є показати розбіжності між ними.

Таблиця невипадково розбита на три частини за типами наведених форм: у першу входять «загальні» форми та форми літературно-побутового означення (1-13); в другу частину входить єдина форма т. зв. «строгого» або офіційно-ділового означення (14); третю групу складає єдина запропонована захисниками означення класиків форма нечіткого («неточного») означення (15). Звертає на себе увагу, що ця остання форма на n-ну годину граматично повністю співпадає з формою чіткого означення 3. За цієї формальної тотожності обидва вирази насправді мають зовсім різні значення і смисл (про що вже говорилося в С. 3)), будучи омонімічними виразами, тому й вказані у таблиці окремо. Система позначань така: суцільним заповненням позначені форми, які безпосередньо трапляються в текстах; галочками відзначені форми, в текстах явно не вказані, але які, судячи з усього, малися на увазі; знаками запитання виділені форми, що за міркуваннями здорового глузду мали би бути вказані, однак цього не було зроблено, і з самого тексту не можна зробити ніяких висновків щодо ставлення автора до цих форм (форми)¹⁰.

Нагадаю читачеві, що коли вірити запевненням критикованих мною авторів, вони захищали одні й ті ж традиції, інакше кажучи, обстоювали (мали б обстоювати) одну й ту саму позицію в питанні означення часу. Проте, якби це було дійсно так, вся таблиця була б заповнена суцільним заповненням, або принаймні не мала б жодної вільної від позначень клітинки. Насправді ж, як видно, суцільне заповнення займає менш ніж половину таблиці (48,3 % від загального числа клітинок) і навіть разом з усіма галочками і знаками запитання не дотягує до заповнення двох третин поля таблиці. Вагомість розходжень між захисниками означення класиків, таким чином, відчувається навіть візуально. Щоб строго оцінити величину цих розходжень, залишається порахувати кількість форм, що співпадають: у всіх авторів, у більш ніж половини, принаймні у двох. Ці розрахунки наведені у табл. ІІ.

Табл. ІІ

З неї видно, що всіх форм немає навіть бодай у половини авторів; тому, коли говорити про узгодженість їхніх позицій, строга згода (форми є у всіх чотирьох) коливається від 1/5 до 1/3, а слабка згода (форми наявні у більшості) — від приблизно 1/4 до менш ніж половини. Такі значення міри узгодженості позицій традиціоналістів занадто малі для того, щоб можна було говорити про єдине означення часу. Якщо до цього додати ще й розходження в акцентах (більш вживані — менш вживані форми), що не відображені в таблицях, але описані вище в тексті (пункти А-D), стає цілком зрозумілим, що потрібно говорити не про одне традиційне означення часу, а фактично про чотири різних, хоча й деякою мірою схожих означення, ненавмисне створених їхніми авторами при спробі реконструювати означення класиків. Кожен із традиціоналістів, безумовно, був переконаний, що обстоює справжнє історичне означення, в дійсності ж захищав лише свою власну модернізацію старих традицій (цей момент ми ще неодноразово обговорюватимемо), по суті — своє авторське означення. Встановлювати, яка з цих модернізацій ближча до оригіналу, не має ніякого сенсу, бо для цього нам спершу доведеться реконструювати сам оригінал, тобто повторити те, що до нас вже чотири рази робили згадувані автори. Всі вони користувалися однаковими методами (див. далі гл. 3.), і тільки ці методи були досі відомі; будучи чотири рази незалежно застосовані, ці методи дали чотири різні результати. Якщо ми спробуємо вп’яте, то напевно отримаємо такий же ненадійний результат, якими були всі попередні. Таким чином, варто\слід відкинути ці методи разом із їхніми плодами, і критично розглянути саме формулювання проблеми, перш ніж намагатися її вирішувати (перше здійснено в цій част. гл. 3, друге — в част. ІІІ). Принаймні, фальшивих традицій з нас досить.

3.

Отже, звернемося до методів, якими послуговувалися захисники означення класиків, а разом із тим обговоримо взагалі всі ті моменти, які є спільними для згаданих авторів. Після того, як ми виявили всі розбіжності між ними, це буде особливо доречним: ми й завершимо опис позицій традиціоналістів, і вияснимо, в якому сенсі їх можна вважати однодумцями — власне, взнаємо, на яких засадах можливо захищати означення класиків.

Як вже достатньо було продемонстровано, позиції критикованих авторів вельми суперечливі й неузгоджені. Для того, щоб виділити в цих позиціях спільні, схожі та просто несуперечливі ідеї, необхідна певна абстракція від реальних рис таких позицій; абстрагуючись таким чином, можна заднім числом отримати (до чого я й прагну) деяку усереднену позицію захисників означення класиків. Потрібно тільки пам’ятати, що це буде саме усереднена, а не спільна позиція — бо вона є вибірковим узагальненням з ряду взаємно і внутрішньо суперечливих позицій, суперечливість котрих (даруйте за повторення) не дозволяє звести їх до єдиної реальної позиції. Але за відсутності єдиної позиції у моїх опонентів наступна реконструкція є просто необхідною. Отже:

А. 1) Незважаючи на принципові розбіжності в трактуванні проблеми означення часу (див. вище розділ 2.), всі традиціоналісти\цитовані автори намагалися розв’язувати цю проблему одними і тими ж методами.

По-перше, вони розв’язували її як проблему винятково мовну, і навіть більше, — як внутрішню проблему української мови. (Це повністю стосується і Б. Антоненка-Давидовича, який хоч і розглядав проблему означення часу як соціальну, а не мовну (див. його сентенції з приводу необхідності «абсолютної точності» в означенні часу та приклад із функціонуванням залізниць; розгляд: ця гл., р. В), проте розв’язував її чисто мовно, спираючись на наявність чи відсутність обговорюваних форм у певній літературній традиції — що, звичайно (належність до традиції), не може саме по собі гарантувати ні «абсолютної точності», ані безпеки руху поїздів. Це означає, що спосіб розв’язання проблеми Б. Антоненка-Давидовича протирічить його ж постановці проблеми, і через це є неспроможним).

По-друге, вони розв’язували її синтаксично, тобто чисто формально. Нагадаю, що кожне мовне явище має дві якісно відмінні сторони: семантичну і граматичну¹¹. Семантика — це зміст явища, а граматика — сукупність засобів мовного вираження цього змісту. Так от, семантичної сторони питання захисники означення класиків (всі, крім Б. Антоненка-Давидовича) не торкалися у своїх викладах, очевидно, вважаючи зміст означення часу самоочевидною і незмінною данністю, і вбачаючи своє завдання в тому, щоб вказати формально (синтаксично) правильне мовне вираження цієї данності. (Б. Антоненко-Давидович, хоч і, єдиний з усіх чотирьох, поставив проблему означення часу як семантичну, заявивши про необхідність розрізняти поняття n-на година та n годин, проте розв’язання запропонував, як і інші автори, чисто синтаксичне, закріпивши виділені ним поняття за абсолютно довільними фразами, механічно перенесеними в літературний вжиток сучасності з певної літературної традиції. Таке рішення і лінгвістично, і логічно некоректне: не можна довільним фразам, та ще й зі знайомої мови, приписувати довільний зміст — тобто, це, по суті, не рішення).

2) Всі традиціоналісти дотримувалися думки, що загалом проблема означення часу розв’язується в той чи інший бік одним принциповим рішенням вживати на чітке означення часу кількісні чи порядкові числівники. На їхнє переконання, вибір типу числівників є принципом утворення означення часу і його кістяком, тому, вибираючи той чи інший тип числівника, ми тим самим вибираємо цілком певне означення часу. Внаслідок прийняття такої точки зору вся проблема трактувалася згаданими авторами як проблема вибору типу числівників, і вся увага в їхніх статтях була зосереджена саме на цьому питанні. Натомість, розгляд конкретних форм вислову, які в дійсності складають «тіло» конкретного означення часу, виступав як другорядна справа, оскільки сприймався авторами не більш як конкретизація й експлікація вже заданого (вибором типу числівника) означення.

Цим, наскільки я розумію, й пояснюються всі розбіжності в списках форм, рекомендованих традиціоналістами.

В. Засновуючись на таких підходах, цитовані автори висунули три взаємно несуперечливі аргументи на користь означення часу класиків.

1) Означення часу слід розглядати не як самостійне явище, а як явище похідне чи, принаймні, залежне від запитання про час «котра година?»¹². На практиці це означає, що так би мовити позитивне означення часу повинно синтаксично копіювати назване запитання, тобто, питаючи: котра година? — ми повинні відповідати: така-то (п’ята, перша і т. д.) година. Якщо ж між запитанням «котра година?» і означенням часу немає вказаної відповідності (напр.: котра година? — десять годин п’ять хвилин), то ми отримуємо безглузду комбінацію, де означення часу не є відповіддю на поставлене запитання (бо десять годин — це відповідь на питання скільки годин?, а не котра година?).

Даний аргумент наявний в статтях Є. Чак, Н. Сологуб і О. Пономарева. Оскільки він апелює до здорового глузду (згадка про «безглузду комбінацію»), надалі називатимемо його аргументом здорового глузду.

2) Означення класиків існує в українській мові з давніх-давен і має бути збережене на підставі його давності й усталеності, як елемент історичного спадку і традиційної неперервності мови та історичної пам’яті¹³.

Даний аргумент — назвемо його аргументом історичної давності — належить Н. Сологуб і О. Пономареву.

3) Послуговуватися саме означення класиків треба тому, що воно є елементом української мовно-літературної традиції, представленої творами класиків української літератури. Класики ж, як відомо, — непохитний авторитет у царині мови.

Даний аргумент — аргумент мовного авторитету — висунув Б. Антоненко-Давидович¹⁴. На жаль, цей аргумент недостатньо чіткий, і незрозуміло, як його можна було б прояснити: як відомо, класики писали, засновуючись на різних діалектах, тому не можуть всі вважатися однаково авторитетними в мовних питаннях (сучасна літературна мова базується на черкаському, полтавському та київському діалектах); з цього приводу у Б. Антоненка-Давидовича немає пояснень, є тільки, в одній із статей, невиразна згадка про якусь «мовну традицію», яка «стоїть за порядкові числівники» (далі йдуть цитати з М. Коцюбинського та Ю. Смолича) [ ; 150]. Імовірно, це треба розуміти як твердження, що класики однозначно послуговувалися означенням, на якому наполягає автор.

Також, захисники означення класиків висунули два аргументи проти прийняття «російського» (європейського) означення часу. Один з них, який трактує назване означення як безглузде, був описаний вище як аргумент здорового глузду. Другий полягає в тому, що

4) «російське» означення неприйнятне саме через те, що воно російське, іншомовне, і послуговуватися ним, говорячи українською мовою, значить: розмовляти суржиком, отже засмічувати мову не властивою їй (російською) фразеологією.

Автори даного аргумента суржиковості — Н. Сологуб та О. Пономарів — у своєму протиставленні чужорідного російського та органічного українського означень часу спиралися на аргумент давності. Однак, такий зв’язок не необхідний: аргумент суржиковості можна пов’язати і з аргументом мовного авторитету, або ж, взагалі тільки із загальними міркуваннями про чистоту мови, не згадуючи означення класиків.

Частина ІІ.

Як це у нас робиться.

У попередній частині розглядалися чисто умоглядні позиції в питанні правильного означення часу, і, якби дискусія велася тільки навколо них, її учасників, зокрема мене, легко можна було б звинуватити в тому, що предмет їхньої суперечки доволі абстрактний і практично малоцінний (з такої точки зору, скажімо, незрозуміло, навіщо мені було писати таку розлогу й докладну розвідку?)¹⁵. Але життя розпорядилося так, що прихильникам означення класиків вдалося провести в деяких засобах масової інформації — зокрема, на українському радіо — мовну реформу, яка замінила європейське означення на означення класиків. З того часу інтелектуальна боротьба навколо означення часу втратила теоретично-мовне забарвлення і набула переважно суспільно-прагматичного значення; борці за чистоту мови навіть намагалися (і намагаються) витлумачити всю проблему як політичну (див. ч. І р. 1, D; ч. ІІ ...). Така тенденція в бік політизації питання є невиправданою по суті і практично небезпечною, бо провокує конфлікти — які, реально, мали вже місце з приводу зміни означення на радіо п’ять років тому. Разом із тим, практичного розв’язання проблеми не досягнуто, що свідчить про актуальність подальшої дискусії і бажаність переведення її в цивілізовану раціональну площину з рівня вимог і звинувачень. В цьому сенсі з’являється\я бачу необхідність проаналізувати згадані вище зміни означення часу в мас-медіа та їхні соціальні наслідки. Такому аналізові і присвячена дана частина.

1.

В другій половині 1991/2 року на українському радіо раптом змінилися форми означення часу. Тепер диктори й ведучі, замість звичного вісім годин п’ять хвилин почали казати: восьма година п’ять хвилин, а замість: вісім годин рівно — восьма година рівно. Ця досить різка і незрозуміла для непідготовленого слухача зміна була здійснена зовсім несподівано: ні попереджень, ані пояснень з приводу нововведення по радіо не прозвучало. Закономірним наслідком цього стало те, що в широких колах українського громадянства, не знайомого з проблемою означення часу, така реформа викликала неоднозначну реакцію — від цілковитого схвалення до повного неприйняття. Більше було, все ж, негативних оцінок (останнє стосується достатньою мірою і найзаангажованіших патріотів, про яких О. Пономарів зовсім несправедливо написав, буцімто вони однозначно підтримали зміну означення часу: було достатньо і негативних відгуків, які, на жаль, так і залишилися приватними думками). По тому на радіо почали надходити листи та телефонні дзвінки від здивованих чи, навіть, обурених слухачів, які вимагали пояснити сенс і доцільність реформи. Схоже, що таких звернень було дуже багато, бо ініціатори зміни скоро таки вийшли в ефір, щоб пояснити свої дії¹⁶. Те, що тоді прозвучало по радіо, я надалі називатиму радіопоясненням; така назва, на мою думку, цілком точно відображає і задум авторів акції, і дійсний стан речей. Вважаючи, як раніше — Є. Чак, а пізніше — О. Пономарів, проблему самоочевидною, ініціатори зміни не бачили сенсу вступати в дискусію і обґрунтовувати свою позицію — вони просто, як їм здавалося, пояснювали елементарні речі¹⁷.

Опишемо більш детально зміст зміни.

А. За змістом радіопояснення було доволі нескладне. В ньому стверджувалося, що зміну на радіо було здійснено через невідповідність досі вживаного означення українським історичним мовним традиціям. Точніше, не відповідало цим традиціям лише вживання терміна година. В усталеному на радіо означенні цей термін вживався з кількісним числівником (напр.: чотири години), тоді як згідно з українськими історичними традиціями його слід використовувати тільки з порядковим числівником і тільки в однині (напр.: четверта година). Щоб довести цю тезу, автори радіопояснення щедро цитували художні твори класиків української літератури.

В. В теоретичному плані викладена позиція засновується на підходах, спільних для всіх захисників означення класиків (див. ч. І, р. 3), але не збігається цілком із жодною з розглядуваних в част. І позицій. Як видно, автори радіопояснення 1) розглядали проблему означення часу як винятково мовну і внутрішню проблему української мови, 2) намагалися розв’язувати її чисто синтаксичним, формальним способом і 3) вважали, що все рішення зводиться до вибору типу числівника. Єдиний аргумент, який ініціатори зміни висунули на захист ідеї використання саме означення класиків, зовні скидається на поєднання аргументів давності і мовного авторитету¹⁸. Але, насправді, перед нами — цілком самостійна ідея, яку я надалі називатиму аргументом традиційності. В ній українська класика виступає не просто однією з ілюстрацій, як у Н. Сологуб, але й не є самостійною і самодостатньою літературною традицією, як у Б. Антоненка-Давидовича. Класики представлені тут як найавтентичніші — коли можна так висловитись — репрезентанти українських історичних традицій мовлення, а їхні твори подані як найвище і найповніше вираження цих традицій і, водночас, як точний документ, в якому ці традиції зафіксовані. І непохитний мовний авторитет класиків — це авторитет виразників і продовжувачів традицій. Такий підхід нагадує ідею О. Пономарева про одвічні традиції, але в цілому відрізняється від його позиції відсутністю ідеї внормування, для чого потрібні «відповідні наукові установи»: в радіопоясненні мова йшла не про впровадження мовної норми, — що вимагає деякої компетентності і самостійної постановки питання, — а про просте повернення деякого втраченого природного стану, — що вимагає лише знання авторитетних текстів класиків.

Таким є побіжний погляд на проблему. Спробуємо тепер розібратися по суті. Спочатку розглянемо зміну на радіо як соціальну акцію (р. 2), потім звернемося до її змісту (р. 3), після чого комплексно поглянемо на її наслідки і сучасну ситуацію в цій області.

2.

Перше, що необхідно зрозуміти, розглядаючи зміну означення часу на радіо, — це те, що згадана акція була соціальною реформою загальносуспільного значення. Декого може здивувати така постановка питання, при чому з двох причин: по-перше, за останній час ми звикли сприймати слово реформа винятково на означення глобальних політичних та економічних змін у державі; по-друге, на перший погляд означення часу не видається чимось особливо важливим. Насправді — це лише стереотипи мислення. Реформи, навіть всесуспільного значення, не обов’язково мають бути політичними чи економічними — можливі зовсім інші типи вельми важливих реформ, наприклад, реформа календаря, зміна алфавіту, правопису, тощо. Коли ж говорити про означення часу, то воно відіграє в житті всього суспільства і кожного з нас зокрема винятково важливу роль. Тільки завдяки достатньо точній орієнтації в часі мають змогу працювати державні, громадські, комерційні установи, промислові та торгівельні підприємства, пошта, телеграф, транспорт, військові структурні підрозділи і багато інших різноманітних установ і інституцій. Знання точного часу необхідне для астрометричних спостережень, функціонування супутникового зв’язку, дотримання складних технологій на виробництві, прокладання курсу кораблів у відкритому морі і в безлічі інших випадків (про це див. ч. ІІІ). Зрештою, пригадаймо, скільки разів на день у кожного з нас виникає потреба орієнтуватися в часі: коли потрібно не запізнитися на роботу, на зустріч, чи просто в магазин (обідня перерва, кінець робочого дня), коли поспішаємо на поїзд чи літак, коли прагнемо не проґавити потрібну передачу, улюблений серіал чи футбольний матч. Десятки разів на протязі дня ми потрапляємо в ситуації, коли треба знати, котра година. У 1572 році у французькому місті Руані зламався годинник на башті міської ратуші. Вмить спинилося все ділове життя міста, бо була втрачена орієнтація в часі! І, як може здогадатися читач, почалася паніка [ ]. Це було в ХVІ ст., більш як чотириста років тому — в наш же час із його значно швидшим і напруженішим ритмом життя наслідки — коли б зупинилися всі годинники — були б далеко гіршими/значно тяжчими.

Мені можуть тут зауважити, що все сказане стосується тільки годинників, а не означення часу. Але, що, власне, означає: уміти користуватися годинником? Годинник сповіщає нам деяку інформацію, отже, ми спроможні користуватися ним лише тоді, коли цю інформацію розуміємо; а розуміти її ми можемо тільки тоді, коли здатні зрозумілою нам мовою її висловити. Висловити — це значить: застосувати деяке означення часу. Отже, необхідною умовою здатності користуватися годинником є вживання певного означення часу¹⁹.

Але цим роль означення часу зовсім не вичерпується, воно є необхідним в ряді спеціальних важливих ситуацій.

По-перше, годинники, яким послуговується переважна більшість користувачів означення часу, йдуть доволі неточно, і їх регулярно доводиться звіряти з деякими еталонами часу, виправляючи при цьому їхні покази. Таке звіряння здійснюється, як неважко здогадатися, або через мовні повідомлення часу (напр., усні повідомлення, отримувані за телефоном служби часу чи з радіоповідомлень; цифрові повідомлення на екранах телевізорів), або шляхом прийняття радіосигналів точного часу, які теж обов’язково супроводжуються усним повідомленням часу.

По-друге, в наш час в багатьох випадках відчувається гостра потреба в синхронізації показів годинників тісно пов’язаних осіб і організацій [ ]. При цьому вимога точності ходу годинників відходить на задній план — важливо тільки, щоб вони всі показували один і той же час (одну і ту ж дату; див. ч. ІІІ, ...). Так, в кінофільмах часів другої світової війни ми можемо бачити, як льотчики звіряють свої годинники не з радіосигналами точного часу, а з годинником командира ескадрильї [ ; 41]. Така синхронізація потрібна скрізь, в тому числі і в побуті. Особисто я з досвіду добре знаю, як можна, призначивши зустріч на певний час, взагалі не зустрітися тільки через різницю в показах годинників. Зрозуміло, що необхідна в таких випадках попередня синхронізація здійснюється за допомогою означення часу, навіть якщо відбувається безпосереднє зорове звіряння (в такому разі суб’єкт внутрішньо «перекладає» умовні візуальні позначення циферблату на зрозумілу йому мову, формулюючи тим самим про себе деяку форму означення часу).

По-третє, часто трапляються ситуації, коли у нас взагалі немає перед очима годинника, або ж він раптово зупиняється; тоді ми змушені звертатися із запитанням «котра година?» до інших, або набирати номер телефону служби часу 0-60. В обох випадках на наш запит ми отримаємо деяке повідомлення часу.

Наведених побіжних роздумів, гадаю, цілком достатньо, щоб зрозуміти життєву необхідність означення часу для всіх сфер суспільного, а також особистого життя. Немає потреби говорити про всі незручності, які виникають, коли люди починають користуватися різними означеннями часу. Наведу лише два приклади. Якщо працівникові залізниці, який звик користуватися європейським означенням часу, передають наказ перевести о п’ятій годині залізничну стрілку, щоб спрямувати на запасну колію вантажний поїзд і звільнити цим на деякий час основну колію, — і цей наказ здійснюється із вживанням означення класиків, той, хто має його виконувати, може неправильно його зрозуміти і перевести стрілку раніше часу; в результаті, в тупик може попасти пасажирський поїзд, що саме проїздитиме цією ділянкою, а пізніше прибулий товарняк поїде прямо, де неминуче зіткнеться з поїздом, для якого мав звільнити колію. Звичайно, це крайній випадок і, на щастя, досить малоймовірний (хоча його імовірність значно зросла би при спробі офіційно запровадити означення класиків на залізниці). Проте, ним всі непорозуміння, можливі і такі, що вже відбуваються в дійсності, ніяк не вичерпуються. Пригадую, як кілька років тому в прикарпатському містечку киянка, не маючи при собі годинника, звернулася із запитанням про час до місцевого жителя і отримала відповідь за п’ять хвилин шоста. Дівчина, яка звикла до європейського означення часу, зовсім не зрозуміла, що їй сказали, і розгубилася, а через кілька хвилин не могла вже і пригадати, яке із чисел у чудернацькій відповіді стосувалося годин, а яке — хвилин. Означення класиків, цілком ясне для місцевого жителя, для неї було абсолютно незрозумілим. Добре, що їй не треба було нікуди поспішати, скажімо, на поїзд чи автобус. Вона запитала, щоб просто орієнтуватися в часі — але була тільки збита з пантелику.

Даний приклад наочно демонструє особливість ситуації з означенням часу в Україні: у нас реально вживаються кілька зовсім не схожих означень тотожного змісту, але більшість користувачів означення часу має про це досить туманне уявлення, а то й зовсім про це не знає, вживаючи те чи інше означення як щось самозрозуміле і непроблематичне. Така ситуація, безперечно, ненормальна, і реформа означення часу, як то кажуть, «назріла». Але, враховуючи прагматичну важливість явища, ми повинні усвідомлювати, що поспішні і необдумані зміни в цій області можуть принести багато шкоди і породити плутанину, значно більшу, ніж вона була дотепер.

Важливо враховувати дві обставини.

По-перше, саме означення часу має бути придатним до практичного вжитку в якнайширшому значенні цього слова, — а не просто «правильним», «історичним» і т. п., тобто, таким, що лишень задовольняє чиїмсь абстрактним світоглядним переконанням; це питання детально розглядатиметься в наст. частині статті.

По-друге, не менш суттєвими є вимоги до процедури реформування, дотримання яких має звести до мінімуму незручності, які з необхідністю супроводжують кожне нововведення, і, по можливості, не допустити непорозумінь з приводу реформи.

В чому ж полягає небезпека необдуманих реформ? З одного боку, небажані самі вищезгадані незручності і непорозуміння, які можуть призвести навіть до конфліктів (див. про це далі, р. ...). З другого боку, ці незручності можуть, через недоладність процедури реформування, досягти такої межі, що здискредитують реформу, навіть очевидно необхідну. З третього боку, недоладність процедури введення змін нерідко і справді вказує на сумнівну цінність нововведення.

Розуміння цих трьох фактів і, взагалі, всього вищесказаного диктує необхідність, по-перше, сформулювати вимоги, яких повинні дотримуватися всі, хто збирається проводити будь-які реформи в області означення часу — дотримуватися, аби уникнути описаних негативних наслідків, і, по-друге, з точки зору сформульованих таким чином вимог проаналізувати реформу означення часу, яка реально відбулася на українському радіо у 1991/2 році. Цьому присвячені наступні розділи А., В., С.

А. Вимоги до процедури реформування означення часу при правильній постановці проблеми сформулювати нескладно. Обґрунтування цих вимог частково вже наведене в цьому розділі, частково буде наведене далі (ч. ІІІ, ...).

1) Необхідно заздалегідь публічно сформулювати проблему, вказати можливі шляхи її розв’язання і звернути на цю інформацію увагу громадськості/суспільства. Тобто, потрібно

а) пояснити, що існує кільки різних означень тотожного змісту,

b) викласти і роз’яснити зміст цих означень та відмінності між ними,

c) обґрунтувати тезу, згідно з якою треба внормувати тільки одне означення (наявне в дійсності чи компромісне)²⁰, водночас відмовившись від усіх інших,

d) відповідні матеріали якнайширше висвітлити в засобах масової інформації та розіслати в потрібні інституції (див.: 5) а₁) а₂) а₃)).

2) Потрібно

а) від імені конкретної групи ініціаторів (очевидно, відповідних за матеріали, описані у вимозі 1))

b) запропонувати своє розв’язання проблеми і

с) обґрунтувати запропоноване рішення. Це означає:

b₁) запропонувати до внормування не абстрактні роздуми про прийнятність тих чи інших граматичних і лексичних одиниць, а конкретне завершене означення часу,

с₁) обґрунтувати тезу, чому слід внормувати саме запропоноване означення, тобто, довести його (суттєві!) переваги над іншими означеннями,

b₂) окреслити область (області) використання означення часу і запропонувати інституціональні засоби його впровадження,

с₂) передбачити можливі труднощі, незручності та непорозуміння, що обов’язково/очевидно супроводжуватимуть реформу і запропонувати засоби зведення їх до мінімуму.

3) Вищеописані дії мають започаткувати відкриту публічну дискусію навколо проблеми; ініціатори реформи не можуть розраховувати на власну непогрішність, тому повинні бути готові до критики, можливо різкої, своїх пропозицій. Не виключено, що в ході дискусії з’являться інші проекти реформи, більш доцільні, ніж запропонований спершу, можливо також, що буде доведена недоцільність першого проекту.

4) Реформа має проводитися для всього суспільства, а не для його окремих груп чи організацій — інакше її цінність буде вельми сумнівною, оскільки в цілому проблемної ситуації таке «реформування» не змінить. Але всеохопність реформи — якщо нею передбачається відмова від достатньо розповсюджених означень — вимагає

a) розгляду на державному рівні,

b) внормування спеціально створеною комісією (див. вимогу 5)),

c) інституційного впровадження як

c₁) по лінії наукових інституцій, так і

c₂) державним рішенням через систему органів влади.

5) Окрему проблему становить питання компетентності тих, хто реалізовуватиме й затверджуватиме реформу. Заміна означення часу розпадається на дві незалежні процедури:

a) внормування конкретного означення часу (і відхилення усіх альтернативних) та

b) введення норми в дію.

У процедурі a) мають брати участь:

a₁) мовознавці, компетенція яких, щоправда, розповсюджується тільки на питання мовної організації означення часу, але не на проблему визначення принципів означення часу (див. III, ...),

a₂) фахівці з термінології, зокрема, технічної,

a₃) метрологи,

a₄) працівники служби часу і астрономи, професії яких безпосередньо пов’язані з означенням часу; тільки вони та метрологи можуть виносити остаточний присуд: прийнятне, в принципі, довільне запропоноване означення чи неприйнятне (див. III, ...).

Процедура b), очевидно, матиме різний вигляд у сферах

b₁) літературної мови,

b₂) мови науки (в широкому розумінні цього слова) та

b₃) офіційно-ділової мови суспільних організацій та інституцій.

Але, виходячи з вимог 2) с₂) і 4) та з того, що розмовна практика однаково тісно пов’язана з усіма трьома переліченими сферами мовлення, маємо всі підстави стверджувати, що

b!) процедура реформування має бути єдиною для усіх сфер вживання означення часу. В цьому сенсі виділення в 4) c) підпунктів c₁) та c₂) треба розуміти не як рекомендацію розділити процедуру b) на окремі процедури — що було б неправильно, — а як вказівку на структурну складність процедури реформування.

6) Реформа повинна проводитися демократично, тобто, відкрито й гласно. Це стосується як процесу підготовки до реформи (вимога 3)), так і її втілення. (Гласність, крім усього іншого, є одним із гарантів ефективності реформи (з урахуванням вимоги 4)), оскільки завжди можна надіслати інструкції до організацій державного підпорядкування, тоді як щодо літературного внормування така практика не застосовна — словники виходять далеко рідше, ніж газети). Це означає, що після прийняття рішення про затвердження норми (5,a)) і до початку введення її в дію (5,b)) потрібно в засобах масової інформації передати (про особливості див. далі підрозділ B) вичерпне повідомлення про

a) зміст реформи, тобто,

a₁) зміст внормованого означення часу і

a₂) його застосування,

b) обґрунтування реформи (див. вимогу 2,c₁!,c₂)),

c) її імперативність і

d) строки та

e) засоби впровадження внормованого означення.

Останні два пункти тут мають приблизно такий самий сенс, який має офіційне оголошення в засобах масової інформації про необхідність зазначеного числа в зазначений час перевести стрілки годинника на одну годину вперед (чи назад) у зв'язку із введенням (чи скасуванням) літнього часу.

Деякі з наведених вимог (1), 2), 4), 6,a,d)) видаються тривіальними. Проте, чітке формулювання цих вимог необхідне, бо, як вчить нас історія, — і як ми побачимо далі, — багато хто через власну непорядність, низький розумовий рівень чи догматичну упередженість здатен ігнорувати найочевидніші речі.

B. Тепер, коли ми встановили, як має відбуватися реформа означення часу, подивимося, як відбувалася така реформа — єдина поки що в цій області — в дійсності. Виходячи з того, що наша позиція, сформульована в розділі А, являє собою не просто випадковий набір розрізнених вимог, а логічно зв’язну послідовність необхідних дій, аналіз проводитимемо саме в цій послідовності, порівнюючи зміну означення часу на радіо з кожною із наших вимог по черзі. Відповідно до цього розіб’ємо наступний аналіз на пункти, які відповідатимуть викладеним в А вимогам. Всі потрібні висновки та узагальнення будуть зроблені пізніше (у главі 5), вже після того, як ми розглянемо зміст реальної реформи на радіо та наслідки, до яких вона призвела. Отже:

1′) Ніхто й ніде — ні на радіо, ні в пресі — не піднімав питання про необхідність реформи. Її ініціатори жодного разу не виступили публічно з викладом свого бачення проблеми та можливих шляхів її розв’язання. Вони просто мовчки зробили те, що хотіли. Тим самим зміна на радіо виявилася для слухачів цілковитою несподіванкою, яка породила тільки нерозуміння та непорозуміння. Українське громадянство виявилося зовсім не готовим до такої зміни, бо анічогісінько не знало про саму проблему означення часу, і, вужче, про наявність різних означень — як не знає про це і нині (що я можу цілком певно стверджувати, засновуючись на власних спостереженнях та спілкуванні)²¹.

Проте, автори реформи про це зовсім не подумали. Вони діяли так, наче всі повинні знати все те саме, що й вони, і дотримуватися їхніх поглядів. Цим самим вони виявили, по-перше, своє незнання реальної ситуації (неознайомленість громадськості з проблемою) і, по-друге, небажання цікавитися дійсним станом речей і виходити з реалій ситуації, натомість показали схильність розв’язувати проблеми волюнтаристським шляхом. Інакше як безвідповідальністю це не назвеш, причому вона має два боки: прагматичний та моральний (етичний). Прагматичний бік (шкода від необдуманих реформ) вже обговорювався вище перед розділом А; моральний бік справи полягає в тому, що не можна робити щось для громадськості чи суспільства (як і для окремої людини), ігноруючи їх при цьому. Але саме так ініціатори зміни означення часу і вчинили.

2′)

a′) Примітною особливістю зміни на радіо є те, що це була — при всьому її публічному характері та всесуспільному значенні —анонімна акція. Жодна інституція чи група осіб не виступила в ролі ініціаторів і не взяла на себе відповідальність за проведення реформи та її наслідки. В радіопоясненні, що прозвучало в ефірі значно пізніше, я особисто так само не пригадую ніяких вказівок на авторство. Зміна відбулася наче сама собою, як природний катаклізм, байдужий до людських технологічних та моральних проблем.

Пояснити, чому автори реформи вирішили залишитися „в тіні“, гадаю, не важко. Вони вважали, що роблять дещо певною мірою тривіальне — ініціюють незначне мовне виправлення на зразок заміни дякую вас на дякую вам. Авторство у таких випадках ніякої ролі не грає. Можливо, однак, я помиляюся, і автори зміни розглядали її як щось вельми принципове, як це робив, наприклад, О. Пономарів, який пов’язував долю означення часу з долею самої української мови, з її цілісністю та чистотою. В такому разі для дій ініціаторів зміни не тільки немає жодного виправдання, але й не видно ніякого раціонального пояснення. Виходить, що вони вважали за цілком можливе проводити важливу реформу тишком-нишком — анонімно, без обґрунтувань і розголосу — ніби протягуючи її контрабандою. Проте, як би там не було насправді, як би ініціатори зміни не оцінювали її важливість/значущість, принципова оцінка їхніх дій від цього не змінюється: усвідомлюючи лише мовно-нормативний бік справи, вони не розуміли, що здійснюють соціальну реформу, акцію, яка має публічний характер і загальносуспільне значення. Або, що те саме, гаразд не тямили, що коять. Це виказує їхню повну некомпетентність у справі, за яку вони так упевнено взялися.

Восени 1994 року у «Вечірньому Києві» з’явилася стаття [], автор якої О. Пономарів „виказав“ ініціаторів реформи, якими, згідно з його твердженнями, є Інститут української мови та Інститут мовознавства ім. О. Потебні. Оскільки ж це його особиста інформація, і ніхто до сих пір публічно не взяв на себе відповідальність за зміну на радіо, ця зміна лишається анонімною. Наслідки, які з цього факту випливають, обговорюватимуться далі в пункті 6′) та розділі 5.

b′) c′) Цінність будь-якої реформи на етапі її обговорення і прийняття визнчається її обґрунтуванням. З кількох альтернативних проектів обирають той, який найпереконливіше обґрунтований, а проект без обґрунтування взагалі позбавлений сенсу: для реформування в такому випадку немає жодних підстав. Однак, автори зміни на радіо не представили ніякого обґрунтування своїх дій і, судячи з усього, взагалі не мали цього на меті. Радіопояснення, що з’явилося значно пізніше, і яке досі є єдиним публічним висловом позиції авторів реформи, було побудоване не як обґрунтування, а як просте пояснення.

Це, щоправда, характеризує лише мотивацію ініціаторів реформи, тому необхідно ще відповісти питання, чи можна вважати радіопояснення обґрунтуванням зміни на радіо незалежно від того, який сенс намагалися вкласти в нього його автори. Відповідь на це питання, що може бути дана вже тут, є однозначно негативною: радіопояснення об’єктивно не може вважатися обґрунтуванням реформи означення часу — при тому, що воно ясно й вичерпно передає позицію авторів реформи. Для такого стану речей є три причини.

Перша причина полягає в тому, що на радіо було введено конкретне цілісне означення (див. розділ 3), тоді як у радіопоясненні обговорювалася прийнятність форми мовного вираження винятково одного єдиного елемента означення часу: типу числівника при слові година. Ні про які інші, не менш важливі, сторони означення — характер зв’язку різних темпоральних величин, кількість форм означення, порядок слів у формах, прийнятність паралельних форм і т. ін. — у радіопоясненні не йшлося (див. III., …). Тим більше не було в ньому загальної системної спроби описати характеристики означення часу як цілого. Повторюся: мова йшла винятково про числівник при слові година, тобто, про один-єдиний — з багатьох — структурний елемент означення. В даному випадку немає навіть необхідності посилатися на беззаперечний логічний принцип, за яким обґрунтування частини ніколи не є обґрунтуванням цілого: радіопояснення, взагалі кажучи, було не обговоренням якого б там не було означення, а лише міркуваннями з приводу певних особливостей якогось явно не вказаного означення.

Друга причина неаргументовності радіопояснення полягає в тому, що сучасна літературна мова — далеко не копія мови класиків, якої як єдиної нормативної системи, строго кажучи, і не було: класики засновувалися на рідних їм діалектах і змушені були до цього ще й вигадувати власні правопис та граматику, тому діалектогенні та концептуальні розбіжності в їхньому слововживанні часом доволі великі. Річ, проте (з погляду нашої проблемної ситуації), навіть не в цьому, як і не в тому, що за останнє століття в мові з’явилося багато нового понад те, що було вироблено класиками. Справді вагомі колізії, котрі примушують нас обережно ставитися до прецедентів минулого та мовного спадку авторитетів, виникають часом тому, що з ряду причин раціонального характеру не все з мовного вжитку класиків було згодом перенесене в літературну норму. Щось просто застаріло, щось не набуло поширення і залишилося діалектизмом або перейшло в розряд архаїзмів (нерідко попри значні зусилля прихильників; вельми показовим є приклад М. Грушевського та його мовна позиція), щось було відкинуто як іншомовне запозичення (напр., огірчати у О. Кобилянської замість засмучувати), щось було витіснено паралельними або альтернативними формами. Тому, якщо нині хтось стверджує, що потрібно відмовитися від якоїсь сучасної мовної форми й перейти на форму, вживану класиками, така теза повинна в кожному окремому випадку обґрунтовуватися, і посилання на класику аргументом не є. Бо ніколи немає автоматичної гарантії, що пропоноване до відродження не було цілком справедливо „списане в архів“. У радіопоясненні не було й натяку на розуміння цього важливого моменту як і на жодні міркування з цього приводу, а посилання на класику виступало в ролі єдиного аргумента на користь реформи.

Третя причина бездоказовості радіопояснення обговорюватиметься в розділі 3. Але і сказаного цілком достатньо. Оскільки ж ніяких інших публічних виступів, окрім обговорюваного радіопояснення, ініціаторами зміни здійснено не було, це означає, що реформа означення часу на радіо із самого початку була й залишається необґрунтованою, а отже, безпідставною. Крім того, невідповідність аргументації змістові нововведення (Перша причина вище) свідчить про безладність та ірраціональність дій реформаторів, а тим самим і самої реформи. Вдруге маємо визнати, що автори зміни означення часу на радіо мали викривлене уявлення про характер власних дій (наслідки цього обговорюватимуться в розділі 3). Але тепер ми ще й переконалися, що реформа була здійснена за відсутності чіткого проекту реформи (!). Автори зміни цікавилися не означеннями, а числівниками, і означення, введене ними на радіо (див. розділ 3), явно виходило далеко за межі і їхніх намірів, і їхнього розуміння ситуації. Тому зміст реформи, як вона була здійснена, об’єктивно був побічним ненавмисним і досі не усвідомленим результатом дій реформаторів. Зміна на радіо насправді була напівстихійною акцією, по суті — псевдореформою.

3′) Знаючи, як проходила зміна означення часу на радіо, неважко здогадатися, як її ініціатори ставилися до можливості дискусійного обговорення їхніх ідей. Не викликає сумніву, що така можливість їм навіть не могла спасти на думку. Відсутність гласності навколо проведення реформи явно показує, що її автори вважали саму проблему розв’язаною і не бачили, з ким і навіщо її ще обговорювати. Звичайно, вони передбачали, що далеко не всі позитивно оцінять їхнє нововведення, але наперед були переконані, що думки опонентів не мають ніякої цінності, тому не збиралися жодною мірою рахуватися з ними. Простіше кажучи, вони міркували за принципом відомого афоризму: з цього приводу можуть існувати лише дві думки: одна — моя, друга — хибна. Тон і характер радіопояснення гранично чітко підтверджує таке припущення — адже, справді, все радіопояснення було побудоване як звичайна просвітницька передача, в якій не дуже освіченим слухачам мали пояснити деякі по суті не складні проблеми літературного слововживання. Тож закономірно, що цей виступ в ефірі нічим не відрізнявся від ординарних мовознавчих радіопрограм, в яких зазвичай говорять про культуру мовлення, пояснюють походження слів і т. ін. Останній факт має виняткове значення, якщо виходити з припущення (якому я не бачу альтернативи), що поява радіопояснення була викликана винятково масовістю несприйнятливої реакції серед слухацької аудиторії. Подаю з цього приводу міркування, які засновані лише на припущеннях, а тому цілком можуть видатися сумнівними (власне, як і виявитися; але, як на мене, ці припущення очевидні). Виходячи з вищесказаного, досить важко, якщо взагалі можливо, припустити, що відгуки на зміну, які надходили на радіо, були лише запитальними, і в них зовсім не містилося критики — як відвертої деструктивної (несприйняття), так і непрямої прихильної: у формі м’яких заперечень чи питань типу «а як же тоді...?». «Вечірній Київ», до редакції якого пізніше (1994 рік) теж надходили подібні критичні відгуки, зреагував на них, змінивши певним чином чином вживане на своїх сторінках означення (див. далі 4. ...). У той самий час в радіопоясненні немає жодної змістовної згадки про критику. Це, поза всякими сумнівами, є відвертим ігноруванням позицій опонентів.